Голова правління ГО «Центр протидії корупції», а нині – мобілізований службовець ДПСУ Віталій Шабунін після декількох місяців суперечок – де саме він має проходити службу, все ж погодився виїхати за межі столиці.
Але сказати, що активіст 100% часу присвячує захисту України від зовнішніх ворогів було б певним перебільшенням. На його каналах та на сторінках ЦПК досі регулярно з’являються відео з претензіями щодо «несправедливого», на його думку, розподілу бюджетних коштів.
Втім, у даних «розслідуваннях» нескладно побачити доволі цікаві акценти. Критикуючи державні контракти, Шабунін та особи з його оточення (Ніколов, Каленюк) завжди уточнюють, що є більш надійні постачальники, а контроль за виконанням угод слід передати до рук близьких до них чиновників.
Наприклад, у минулому році Шабунін завзято критикував делегування 23 млрд грн з рахунків Агенції оборонних закупівель Міноборони Держприкордонслужбі на закупівлю снарядів у польської фірми. Проте за цією критикою проглядалися очевидні інтереси колишньої керівниці АОЗ Марини Безрукової, у якої були власні види на згадану суму. А нещодавно очільник ЦПК (і прикордонник) повторив власні гучні, хоча й бездоказові звинувачення у причетності до «схем» командування ДПСУ.
Взагалі, у випадку з Шабуніним ситуація виглядає дивно. Коли боєць рядового складу дозволяє собі публічно ставити під сумнів рішення вищого керівництва власної служби, то вочевидь, у нього надто багато вільного часу і абсолютно відсутнє відчуття субординації. Не кажучи вже про обізнаність із законодавством і Статутами, які регламентують порядок військової служби, обов'язки посадових осіб та правила внутрішнього розпорядку.
Від подібних витівок – один крок до анархії та партизанщини. Але у цьому випадку проблема глибша.
Українське суспільство із 1991 року завжди пишалося тим, що може – через громадських активістів – здійснювати вплив на державу та її рішення. І якщо керманичі країни перетинали визначені суспільством «червоні лінії», то й реакція на таку сваволю була жорсткою і неминучою. Два Майдани – тому підтвердження.
Були періоди, коли позиція представників активної частини громади була вирішальною для вироблення подальшої політики, а власне активісти володіли незаперечним моральним авторитетом.
Але часи Георгія Ґонґадзе, судячи з усього, давно пройшли. А дехто з активістів під час повномасштабної війни, коли дисципліна набагато важливіша за безвідповідальну поведінку, втратив почуття міри та забувся, що крім прав у кожного громадянина, у тому числі на свободу слова, є ще й обов’язки.
І мова тут не лише про Шабуніна, який замість вдосконалення навичок бійця-прикордонника займається політичними інтригами та відвертим лобіюванням комерційних інтересів певних структур. А й про Мар’яну Безуглу, яка на весь світ розповідає інформацію, не передбачену для розповсюдження. І про «волонтерів», які власне волонтерською діяльністю ніколи не займалися, але дозволяють собі вказувати керівництву Міноборони та ЗСУ – що і як їм діяти. І про деяких журналістів-розслідувачів, які у гонитві за хайпом розкривають дані, що належать до військової таємниці.
Безсумнівно – громадянська активність потрібна і корисна. Але досвід Української революції 1917 – 1921-х років, коли в кожному повіті з’явився отаман з власним баченням розбудови держави, вказує на те, що на першому місці під час повномасштабної війни все ж має бути дисципліна та системна робота, а не хаотичні ініціативи. До того ж з очевидним бізнес-підтекстом.
Наостанок можна навести слова одного з полководців Давнього Риму – країни, у якій було закладено основи успішного функціонування державного та військового механізму сучасної цивілізації:
«Варто раз порушити військовий обов'язок, як уже воїн не підкоряється наказу центуріона, центуріон – трибуну, трибун – легату, легат – консулу, начальник кінноти – диктатору, як зникає пошана до людей і шанування богів, як не коряться ані наказам вождя, ані наказам жреця; воїни самовільно блукають і замиреними, і ворожими землями; забувши про присягу, за своєю сваволею, вони залишають службу, коли забажають. Вони покидають осиротілі прапори і не збираються, коли їм наказують,… вони не чекають знаку, не тримають стрій, і на місці військової служби, освяченої звичаєм і присягою, виявляється подоба розбою, сліпого та безладного».
Сенаторам і народу Давнього Риму, щоб зрозуміти виняткову важливість дисципліни, знадобилося декілька століть.
В України стільки часу на роздуми немає. А тому, якщо ми бажаємо перемогти у нинішній війні за існування, у першу чергу нам слід підкорятися тим, хто має право наказувати. А вже згодом слухати, що кажуть ті, хто називає себе громадськими активістами.